Історія театру

Лялькові перехрестя Києва

Київ – місто-легенда, місто-історія, місто, в якому на кожному кроці можна віднайти сліди славних і величних незабутніх днів – місто, наповнене подихом минувшини прадавніх століть.

Київ – це одночасно розмаїття видатних постатей історії та культури України. Звичайно, їх образи – живі, вони витають у повітрі столиці. Разом з тим, вони застигли у тисячах облич та ликів різноманітних пам’яток монументального мистецтва.

Що є пам’ятник як не одна з подоб ляльки? Антропоморфний образ, який, здається, от-от оживе, який ніби-то наслідує життя, створюючи ілюзію живої дійсності, так званого мімезису – наріжного поняття театрального мистецтва. Ось велично підняв хрест Володимир Великий, ось із захопленням поглядає на макет Софії Київської Ярослав Мудрий, а ось задумливим поглядом спостерігає за Андріївським узвозом Михайло Булгаков… Ось він – живий Київ, оточений безліччю образів, постатей та індивідуальностей, безсловесних, але тих, що багато можуть розказати.

Серед сотень історичних місць та вулиць столиці натрапляємо на поодинокі сліди першого професійного державного театру ляльок Києва. Так- так, Київському академічному театру ляльок цього року виповнилося 90 років! Казковий замок на горі, який увінчує сьогодні один з найкрасивіших схилів історичної частини Києва, сьогодні добре пізнаваний серед киян та гостей міста, однак, мало хто знає чи здогадується, що за ці довгі та непрості дев’ять декад театр встиг змінити безліч  назв та адрес, які вже назавжди залишаться в його історії.

Тож одягайтеся комфортніше та зручніше. Ми вирушаємо у захопливу мандрівку ляльковими перехрестями Києва.

Необхідно віддати належне можновладцям – театр майже завжди розташовувався у центральній частині міста, проте, не завжди легко і швидко отримував нову прописку. Варто розпочати з того, що на початкових етапах свого становлення київський театр ляльок не мав ані офіційного статусу, ані власного приміщення, ані засобів для існування. Лише завдяки «поколінню ентузіастів» (за висловом зберігача фондів та архівів театру Іллі Поволоцького) театр отримав шанс на публічне визнання й існування, а згодом – і на статус, і на власне ім’я.

Таким чином, двоє амбіційних, безапеляційно переконаних у потужному потенціалі мистецтва театру ляльок, театральних діячі О. Соломарський і І. Дєєва, які тривалий час служили у театрі юного глядача, зробили рішучий крок та відкрили 27 жовтня 1927 року Експериментальний театр ляльок при Київському театрі юного глядача імені І. Франка.

deeva.jpg
Ірина Дєєва
    
 solomarskiy.jpg
Олександр Соломарський

 

Для загального керівництва і координації діяльності новоутвореного театрального закладу перш за все було створено штаб. Засновник і перший директор театру О. Соломарський згадував: «Було кинуто заклик про створення нового театру, стали залучати людей, котрі хотіли займатися цією новою та невідомою справою». Словами ж самого О. Соломарського можна охарактеризувати період кінця 20-х років як період становлення театру: «Життя у театрі розвивалося бурхливо, змістовно, продуктивно».

Актори театру на чолі з О. Соломарським (1927 р.)
Актори театру на чолі з О. Соломарським (1927 р.)

        

Територіально театральне життя вирувало за адресою вул. Хрещатик, 26, у приміщенні кінотеатру «Ротефане» (до речі, сучасна будівля театру також знаходиться на місці колишнього кінотеатру «Дніпро»). Саме тут відбулося відкриття театру та показ прем’єри «Старовинний Петрушка», а також, випущено низку цікавих, по праву названих експериментальними постановок.

Актори театру після показу прем’єрної вистави «Старовинний Петрушка» (1927 р.)
Актори театру після показу прем’єрної вистави «Старовинний Петрушка» (1927 р.)

 

Саме звідси у 1928 році театр вирушив на свої перші гастролі до Донбасу і Таврії. Після двох років невпинної, плідної роботи театр отримав статус «інструкторського» за рішенням комісії Народного комісаріату освіти (у Харкові 1929 року), а у 1931 році під орудою З. Пігулович театр став називатися Театром малих форм – ТЕМАФ, та найголовніше, що у цьому приміщенні його творці випустили більше 10 неповторних постановок, частина з яких, природно, відповідала запитам часу, на кшталт: «Наша Червона», «Кім та Майя йдуть шукати п’ятирічку», але разом з тим, з’явилися на світ вистави за класичними творами української та світової літератури – «Музики» Л. Глібова, «Товстий та Тонкий» А. Чехова.         

З. Пігулович (в центрі) разом з акторами театру «ТЕМАФ» (1930-ті рр..)
З. Пігулович (в центрі) разом з акторами театру «ТЕМАФ» (1930-ті рр..)

 

Після 7 років роботи, у 1934 році, колектив ТЕМАФу було розділено на 2 самостійні творчі колективи. Один з них отримав назву «Центральний пересувний театр ляльок» і переїхав на вулицю Пушкінську, у будівлю № 28. Цей театр проіснував до 1941 року.

         Другий новостворений колектив театру, творчі традиції та досвід якого дотепер продовжує сучасний колектив Київського академічного театру ляльок, також змінив назву і став Державним театром ляльок при Київському палаці піонерів і школярів імені П. Любченка. Пізніше, з 1936 року, цей театр розташувався за адресою вул. Грушевського, 1-а (знову ж таки непередбачуваність  долі – сьогодні театр знаходиться саме за цією адресою). 

         Можна сміливо сказати, що тут, на Грушевського, театр започаткував свої дві найголовніші творчі традиції: перша – повернення до постановки класичних казок («Троє поросят», «Кіт у чоботях», «За щучим велінням», «Ріпка», «Золотий Ключик»,» «Коза-дереза» тощо), друга – саме тоді театр почав отримувати свої перші нагороди та міжнародне визнання, адже у 1937 році під час проведення І Всесоюзного звіту театрів ляльок київський театр отримав ІІ місце («пальму першості» отримав театр під орудою Сергія Образцова).

         Після закінчення війни театр оселився у будинку колишньої караїмської кенаси (молитовному будинку) за адресою вул. Ярославів Вал, 7. Спочатку колектив працював під назвою Київський обласний театр ляльок та дебютував виставою «Хірургія» за А. Чеховим.

         З 1945 року театр було перейменовано на Центральний республіканський театр ляльок (до речі, дотепер деякі кияни старших поколінь називають наш театр «республіканським»). Тривалий час театром керувала донька видатного українського драматурга, актора та режисера І. Карпенка-Карого  Марія Тобілевич.  

         1953 року театр у черговий раз змінив територіальне розташування. Цього разу ляльок прихистило приміщення колишньої Хоральної сінагоги, побудованої свого часу на кошти підприємця Бродського. Театр отримав прописку за адресою вул. Шота Руставелі, 13.

dd
Вистава «Пригоди Гвіздочка» (1963 р.)
    
aa
Вистава «Сестриця Оленка та братик Іванко» (1959 р.)

 

 

Актори та працівники театру й досі з теплотою згадують часи діяльності «на Руставелі». Це зрозуміло і природно, оскільки саме на той період припадав розквіт закладу. 1965 року до нього прийшов режисер  Юрій Сікало, який протягом 50 років очолював театр та був його творчим керманичем.

 Хто б міг подумати у далекому 1965 році, що запальний юнак з повними ентузіазму очима, випускник Ленінградського інституту театру, музики і кіно, учень та перший улюбленець одного з найвидатніших лялькарів того часу Михайла Корольова – Юра Сікало, втіливши свою першу постановку на підмостках найголовнішого театру ляльок України, залишиться у театрі назавжди та очолюватиме його упродовж півстоліття!

Саме з приходом Юрія Сікала столичний глядач відкрив для себе у театрі ляльок такий феномен як вистава для дорослих глядачів. Починаючи з 1976 року, репертуар театру став регулярно поповнюватися постановками так званої вечірньої сцени: «Божественна комедія» І. Штока, «Йосиф Швейк проти Франца-Йосифа» за Я. Гашеком, «Клоп» за В. Маяковським, «Любов, любов...» за Д. Боккаччо, «Енеїда» за І. Котляревським, «Дон-Кіхот» за М. Сервантесом та іншими виставами.

На сімдесятому році свого існування театр (вперше з 1927 року!) опинився...на вулиці. Саме з 1997 року для лялькарів розпочалася сумна Одисея. Театр перейшов на роботу в умовах «виїзду». Що це передбачало? Відповідь проста та нелегка водночас – випадкові майданчики, сцени клубів, актові зали, навіть коридори шкіл і дитячих садків. На той час неабияким щастям було для лялькарів  часом грати на справжній сцені.

Сценічними майданчиками, що на той час іноді тішили наших виконавців, були Центральний будинок профспілок, Центр культури і мистецтв МВС України, Київський театр на Подолі, Мала зала Національної філармонії України. Колектив працював без власної стаціонарної бази вісім років!

Однак навіть це не завадило театру отримати статус «академічного» 2002 року. Мабуть, одночасно з тією подією розпочалася світла (навіть яскрава!) смуга у діяльності київського театру.  

19 грудня 2005 року поневіряння театру скінчилися. Саме у той день Президент України В. Ющенко та міський голова Києва О. Омельченко урочисто перерізали святкову стрічку та великим «золотим» ключем відкрили новий театр – Київський академічний театр ляльок, що розташувався за новою адресою по вул. Грушевського, 1-а.

Театр було зведено на місці аварійного бетонного кінотеатру «Дніпро», який знаходився на території сучасного Хрещатого парку, закладеного у 41–43-х роках XVIII століття. Зведення театру стало подією не тільки для лялькарів, але й для всіх театралів і мешканців столиці. Дійсно, на той час вперше за останні 100 років театральний колектив столиці одержав не будівлю старого клубу, складу або школи – так званого вторинного об’єкту нерухомості, а збудоване,  нове приміщення для театрального закладу.

Проектуючи та зводячи нову будівлю театру, народний архітектор України, доктор архітектури Ю. Білоконь підкреслював: «Київський театр ляльок (ми вже звикли іменувати його Палацом казки) спроектовано у стилі «Київська архітектура». Еталоном слугували Замок Річарда, башти Арсеналу. Водночас наш Палац не мав дисонувати з прилеглими історичними будівлями різних стилів – парламентською бібліотекою, філармонією.

Сьогодні це неперевершений «казковий» замок, що височіє на історичних пагорбах над славнозвісним Дніпром. Вже дванадцять років поспіль цей новий палац радо відкриває свої двері глядачам. Як радіють наші серця, коли ми чуємо у стінах цього храму мистецтва дитячий сміх та гучні овації! Театр та його рідне місто є нероздільними. Театр неможливий без його глядачів – багатьох поколінь киян.

З цього приводу у своєму інтерв'ю на 80-річчя рідного театру колишній головний режисер Юрій Іванович Сікало сказав: «І як приємно сьогодні чути, спілкуючись з дорослими глядачами, які давно вже стали батьками та дідусями, що вони пам'ятають наші вистави, які дивилися у дитинстві. А така пам'ять може залишитися тільки лише завдяки зустрічі зі справжнім мистецтвом!»

Разом з тим, Київ вже просто неможливо уявити без його Казкового замку на горі. Як говорить відомий литовський режисер театру ляльок Антанас Марцкуцкас: «Для мене Київ вже не є Києвом без щоп’ятнадцятихвилинного бою цих чудових годинників на баштах театру ляльок».     

Саме тому, у 2017 році, святкуючи свою 90-ту річницю, Київський академічний театр ляльок започаткував  традицію проведення Київського міжнародного фестивалю театрів ляльок «pUPpet!»), головна задача якого потішити київського глядача, очевидця і свідка славної творчої історії театру.

У такий спосіб театр дякує рідному місту – місту, в якому народжений та виплеканий один з найперших професійних театрів ляльок України.  Для театру принципово створювати події та заходи міського значення, події КИЯН і для КИЯН, адже саме мешканці столиці – сучасні свідки розвитку театру, його глядачі різних поколінь. Разом з тим, наші шанувальники є й очевидцями розвитку та розквіту нашого рідного стародавнього і вічно молодого міста. 

На нас чекає ще багато творчих звершень, рідний Києве!